Самая большая победа - это победа над самим собой

Все записи

lavan	Воскресенье, 11/07/2004 05:13
Ада Лавлейс
Мы шли по длинному коридору ГЗ, я был озадачен её поведением и странной историей  с её "двоюродным братом". В наступившей паузе она сказала, что соскучилась по  мне, в ответ я широко улыбнулся :). Что значили её слова? Моя недоверчивая  улыбка задела её, действительно, это выглядело как открытая насмешка. Мгновенно  возник  конфликт и мне потребовались силы, чтобы все загладить, в конце я решил  отыграться её же словами  - "Я тоже по тебе соскучился.." - Я не верю тебе.. - Почему?! - Ты физик, у физика нет чувств.... Сказала она... Я устроил небольшую экскурсию по общежитию, -  обшарпанные стены, деревянный  паркет, высокие потолки, добротная сталинская мебель, .. архитектура 50-х. Всё  осталось без изменений, спустя 6 лет как я последний раз снимал здесь комнату и  наверно так же, как полвека назад, с момента постройки университета. Прежде чем  начать восхождение наверх, мы остановились у окна на 3 этаже рядом с моей бывшей  комнатой №317. На улице уже стемнело, намеченное мероприятие проходило с  заметным опозданием. - Сейчас восход или закат? Я удивленно посмотрел на неё, но на лице был написан искренний интерес. Через  секунду я уже согласился, что это резонный вопрос: смотря на картинку неба в  окне, подсвеченную лучами солнца вблизи горизонта не возможно различить  утро/вечер.. Ещё я решил для себя, что был слишком строг в отношении её  непунктуальности. До 17 этажа я предложил пройти пешком, с 17 на 18 поднялись для разнообразия на лифте. Далее до 22 этажа пешком по узкой лестнице, надписи на стенах становились все мрачнее, - "шаг в окно это только первый шаг". На 22 дверь была открыта и мы беспрепятственно входим в узкий коридорчик на 4 комнаты, сразу проходим на маленькую кухню. Жильцам этого этажа не позавидуешь, такие ходоки как мы сюда приходят каждый день, но они с этим смерились и уже не обращают внимание. Форточка была открыта, осталось только прыгнуть вниз. Первый прыгнул я, под форточкой двумя метрами ниже простиралась огромная крыша зоны "В". Ходить по крыше безопасно, - по периметру её ограждают  высокие парапеты, которые превращают крышу в гигантский балкон. Брун собиралась прыгнуть за мной, но я остановил, побоялся за ее хрупкое тело и нетрезвую координацию, внизу был мусор, битое стекло - лишние неприятности не нужны. Вместо этого я воспользовался удобным моментом "поухаживать" за Леной и не обойдя эротического момента аккуратно снял её с подоконника.:) Не успел я моргнуть глазами, как они широко раскрылись, - Лена, только-что спустившись на "землю", в  считанные секунды порхнула к краю крыши, ловко перелезла через выбитую колонну в  парапете и уже была по ту сторону ограды НА САМОМ краю ... на высоте более 70  метров. Сердце мое ёкнуло. Небольшая историческая справка. Здание Университета – одна из семи "сталинских"  высоток, общей высотой 240 метров; в нем 36 этажей. На момент постройки (53) и вплоть до 1988 года это самое высокое здание в Европе и самое высокое за  пределами Нью-Йорка. Сегодня третье по высоте зздание в Европе и самое высокое  за пределами Франкфурта ;-) Я здраво оценил ситуацию и понял, что главное не навредить. Как грамотный врач в  поведении с неуравновешенным пациентом я не стал давить/кричать, а решил  действовать в обход и просто отвлечь внимание. Спокойно подошел, втиснул голову  в щели между колоннами и мирным голосом сказал: "мол, мы только пришли, здесь  много интересного и ещё не начали нашу экскурсию". Слова подействовали, аккуратно поддержав за руку я вытянул её обратно. Задача была выполнена, я  облегченно вздохнул и понял что за ней надо следить. Оговорюсь, я - не трус, но признаю взвешенный риск. По статистике в МГУ падают не  реже раза в год. Рассказывали историю, когда здесь же над зоной "В" погибла студентка, - она  перелезла через парапет, линолиум по которому она шла прогнулся, (перекрывал  какую-то большую щель) и девушка соскользнула вниз. Другие случаи касаются в  основном самоубийств. За примерами далеко ходить не надо. Друг, отдавший ключи от легендарной №317, в первый же день  столкнулся с местным "колоритом" общежития ГЗ - мимо его окна пролетела и разбилась на смерть молодая девушка. Ее голое тело лежало под окном первую половину дня до приезда милиции, она училась на мехмате.. Преодолев первый инцидент мы начали обход территории. К моему неудовольствию,  крыша в столь поздний час кроме нас была населена ещё пару товарищами. Один был  похож на студента и тянул какие-то провода. Пройдя далее, мы в башенке над лифтовой шахтой увидели открытую дверь, за которой открывался настоящий офис. Картина выглядела футуристичной, в голову пришли ассоциации с каютой капитана Немо глубоко на дне безбрежного океана. За дверью сидел некто за компьютером, просторная комната - компьютеры, ряды полок с книгами, аппаратура, офисная  мебель. И это на замусоренной крыше, вылезть на которую можно только через  форточку! Я опасался, что рабочий персонал, из этой комнаты сделает нам замечание. 2-3 года назад выход на крышу строго запретили, все форточки были  заколочены а на последнем этаже посадили "специальную" старушку. Я старался не  смотреть на дверь и наказал нашей компании быстро пройти мимо и постараться не светится. ... И это было только начало того вечера. Кстати, теперь Ада тоже носит студенческий билет физфака МГУ. Мы определили её  на 3 курс. На обратном пути домой, спросил, что она знает по физике. -Электричество бывает постоянным и переменным. Конечно, не так много для 3 курса, но ответ был дан свой, без подсказки. Впереди  ещё три года на физфаке, если перейдем на 4 курс :-) Я собираюсь подтянуть её по физике ;-)
Комментарии (3) | Комментировать

Ветвь дискуссии | Уровень выше

• новая редакция. (bakova)
  Ми йшли довгим коридором головної будови МДУ, мене бентежили її дивна поведінка, запізнення та історія з її «воюрідним братом». Скориставшися паузою, вона сказала, що сумувала за мною. У відповідь я дивакувато посміхнувся:) що саме значили її слова? Моя нещира посмішка образила її, дійсно, це, мабуть, виглядало як знущання. Миттєво виник конфлікт, і мені знадобилося чимало сил, щоб залагодити все. У пригоді стали її ж слова – я сказав, що теж сумував за нею… - Я не вірю тобі… - Чому? - Ти – фізик… а у фізиків почуттів не буває. – Так вона сказала … Далі ми екскурсували гуртожитком: під ногами – паркет, високі стелі тримаються на пошарпаних стінах, довершують стилістику 50-х кремезні меблі сталінських часів. Востаннє я тут був 6 років тому – і нічого не змінилося, гадаю, що років 50 тому все було таким самим… Ми повільно пішли нагору. Зупинилися біля вікна третього поверху: темнішало. Картинку неба у вікні слабко висвічувало сонце на обрії. - Тепер світанок чи захід? – Її обличчя випромінювало щиру цікавість. Я зрозумів її – неможливо було з першого погляду напевно сказати, що це – ранок чи вечір. Зрозумів, і одразу пробачив її непунктуальність До 17 поверху ми йшли пішки, один поверх, для урізноманітнення вражень, вирішили проїхати ліфтом. А далі знову пішки – вузькими сходинками, на стінах – дедалі похмуріші написи «крок у вікно – це лише перший крок» – на 22 поверх. Там ми ввійшли до вузького коридорчику на 4 кімнати, маленька кухня. Мешканцям поверху не позаздриш – такі відвідувачі, як ми сюди приходять щодня, та, вочевидь, вони з цим уже змирилися, або втомилися звертати на них увагу. Дверцята було відчинено, і я стрибнув вниз. Висота – 2 метри, я опинився на величезному даху зони «В». Ходити дахом було безпечно – за периметром стояла досить висока огорожа, яка перетворювала цю частину даху на величезний балкон. Брун хотіла стрибнути одразу за мною, але я занепокоївся – надто тендітне тіло та нетверезий розум вона мала – і зупинив її. Під ногами ьуло розбите скло та сміття, я вирішив не ризикувати, натомість скориставшися зручним, досить еротичним моментом позалицятися до Олени та зняти її з підвіконня. А далі я встиг лише кліпнути очима – і вони самі собою уже були широко відкриті – Оленко, щойно опинившись на «землі» підійшла до краю даху, перелізла через поламану колону огорожі – і вже була зі зворотнього її боку і опинилася НА САМОМОМУ КРАЮ ДАХУ… на висоті більш ніж 70 метрів. Моє серце закалаталося. Невеличка історична довідка. Споруда Університету – одна із семи «сталінських» висоток, загальна висота якої 240 метрів, 36 поверхів. На момент побудови (1953 рік) і до 1988 року це була найвища споруда в Європі, та найвища споруда світу за межами Нью-Йорку. На даний момент це третя за висотою споруда у Європі та найвища – за межами Франкфурта. Я тверезо оцінив ситуцію, і вирішив, що найголовніше у ній – не зашкодити. Як досвідчений лікар працює з неврівноваженим пацієнтом, так я намагався не тиснути, не кричати, я просто відволік увагу. Спокійно підійшов та тихенько промовив: « ми щойно прийшли, тут дуже багато різних цікавостей, екскурсія іще й не починалася. Ходімо!» Слово діє. Акуратно притримуючи її за руки, я втягнув її назад, на дах. Завдання було виконано успішно, я полегшено зітхнув, але відмитив для себе, що за нею треба слідкувати. Невеличка ремарка – я не боягуз, але визнаю визнаю лише виважений ризик. За статистикою з даху МДУ падають не рідше, ніж раз на рік. Колись чув історію, як саме тут, над зоною «В» загинула студентка – вона перелізла через огорожу даху, лінолеум під її ногами провалився (під ним ним була велика щілина) і дівчина полетіла вниз. Інші випадки – в основному – самогубства. За прикладами в кишеню не лізти. Один мій друг, в перший день життя у гуртожитку ГЗ зіткнувся з місцевим колоритом – повз його вікна пролетіла і розбилася на смерть молода дівчина. Її оголене тіло довго лежало під вікнами – до приїзду міліції. Вона вчилася на мехматі… Здолавши перший інцедент ми почали обхід території. Я був страшенно незадоволений єдиним - крім нас в таку пізню годину на даху було іще пару людей. Один був схожим на студента і кудись тягнув якись провід. Ми пройшли трохи далі, у невеличкій башті над ліфтовою кабіною ми побачили відчинені двері, за якими відкривався справжній офіс. Картина була досить футуристичною, у свідомості народжувалися асоцації з каютою капітана Немо, десь на глибині безмежного океану. Натомість за дверима сидів якийсь один і працював за комп*ютером, простора кімната, полиці з книгами, аппаратура, офісні меблі. І все це – на засмічченому даху, вилізти на який можна лише через малесенькі дверцята – фіртку! Я побоювався, що персонал з цієї кімнати зробить нам зауваження. Іще 2-3 роки тому вихід на дах було суворо заборонено, усі фіртки-дверцята було заколочено, а на останньому поверсі впроваджено посаду «спеціальної тітки». Я намагався не дивитися на ті двері, про що сказав своїй компаньонці – нам треба було вшиватися з-під них якнайшвидше. ... І це був лише початок того чудового вечора… Доречі, тепер Ада теж носить студентський квиток фізфака МДУ. Ми впрвадили її на 3 курс. Коли ми поверталися додому, я спитав, що вона знає з фізики. Електричний струм буває постійним та змінним. Звісно, не так багато для 3 курсу, але ж вона сама відповіла, без підказок. Попереду у неї іще 3 роки на фізфаці, якщо перейдемо на 4-й курс Я, до речі, маю на меті підтягнути її з фізики 
  Комментировать
• это правда (Klubnika)
  у физиков действительно не бывает чувств, у них есть система, "закрытая система". А когда она не работает, то наступает пустота, хотя говорят, что пустоты нет... а она есть...
  Комментировать
• About yours photos (Sam)
  Классные фотки,
  Комментировать