| Ми йшли довгим коридором головної будови МДУ, мене бентежили її дивна поведінка, запізнення та історія з її «воюрідним братом». Скориставшися паузою, вона сказала, що сумувала за мною. У відповідь я дивакувато посміхнувся:) що саме значили її слова? Моя нещира посмішка образила її, дійсно, це, мабуть, виглядало як знущання. Миттєво виник конфлікт, і мені знадобилося чимало сил, щоб залагодити все. У пригоді стали її ж слова – я сказав, що теж сумував за нею…
- Я не вірю тобі…
- Чому?
- Ти – фізик… а у фізиків почуттів не буває. – Так вона сказала …
Далі ми екскурсували гуртожитком: під ногами – паркет, високі стелі тримаються на пошарпаних стінах, довершують стилістику 50-х кремезні меблі сталінських часів. Востаннє я тут був 6 років тому – і нічого не змінилося, гадаю, що років 50 тому все було таким самим… Ми повільно пішли нагору. Зупинилися біля вікна третього поверху: темнішало. Картинку неба у вікні слабко висвічувало сонце на обрії.
- Тепер світанок чи захід? – Її обличчя випромінювало щиру цікавість.
Я зрозумів її – неможливо було з першого погляду напевно сказати, що це – ранок чи вечір. Зрозумів, і одразу пробачив її непунктуальність
До 17 поверху ми йшли пішки, один поверх, для урізноманітнення вражень, вирішили проїхати ліфтом. А далі знову пішки – вузькими сходинками, на стінах – дедалі похмуріші написи «крок у вікно – це лише перший крок» – на 22 поверх. Там ми ввійшли до вузького коридорчику на 4 кімнати, маленька кухня. Мешканцям поверху не позаздриш – такі відвідувачі, як ми сюди приходять щодня, та, вочевидь, вони з цим уже змирилися, або втомилися звертати на них увагу. Дверцята було відчинено, і я стрибнув вниз. Висота – 2 метри, я опинився на величезному даху зони «В». Ходити дахом було безпечно – за периметром стояла досить висока огорожа, яка перетворювала цю частину даху на величезний балкон. Брун хотіла стрибнути одразу за мною, але я занепокоївся – надто тендітне тіло та нетверезий розум вона мала – і зупинив її. Під ногами ьуло розбите скло та сміття, я вирішив не ризикувати, натомість скориставшися зручним, досить еротичним моментом позалицятися до Олени та зняти її з підвіконня. А далі я встиг лише кліпнути очима – і вони самі собою уже були широко відкриті – Оленко, щойно опинившись на «землі» підійшла до краю даху, перелізла через поламану колону огорожі – і вже була зі зворотнього її боку і опинилася НА САМОМОМУ КРАЮ ДАХУ… на висоті більш ніж 70 метрів. Моє серце закалаталося.
Невеличка історична довідка. Споруда Університету – одна із семи «сталінських» висоток, загальна висота якої 240 метрів, 36 поверхів. На момент побудови (1953 рік) і до 1988 року це була найвища споруда в Європі, та найвища споруда світу за межами Нью-Йорку. На даний момент це третя за висотою споруда у Європі та найвища – за межами Франкфурта.
Я тверезо оцінив ситуцію, і вирішив, що найголовніше у ній – не зашкодити. Як досвідчений лікар працює з неврівноваженим пацієнтом, так я намагався не тиснути, не кричати, я просто відволік увагу. Спокійно підійшов та тихенько промовив: « ми щойно прийшли, тут дуже багато різних цікавостей, екскурсія іще й не починалася. Ходімо!» Слово діє. Акуратно притримуючи її за руки, я втягнув її назад, на дах. Завдання було виконано успішно, я полегшено зітхнув, але відмитив для себе, що за нею треба слідкувати. Невеличка ремарка – я не боягуз, але визнаю визнаю лише виважений ризик. За статистикою з даху МДУ падають не рідше, ніж раз на рік. Колись чув історію, як саме тут, над зоною «В» загинула студентка – вона перелізла через огорожу даху, лінолеум під її ногами провалився (під ним ним була велика щілина) і дівчина полетіла вниз. Інші випадки – в основному – самогубства. За прикладами в кишеню не лізти. Один мій друг, в перший день життя у гуртожитку ГЗ зіткнувся з місцевим колоритом – повз його вікна пролетіла і розбилася на смерть молода дівчина. Її оголене тіло довго лежало під вікнами – до приїзду міліції. Вона вчилася на мехматі… Здолавши перший інцедент ми почали обхід території. Я був страшенно незадоволений єдиним - крім нас в таку пізню годину на даху було іще пару людей. Один був схожим на студента і кудись тягнув якись провід. Ми пройшли трохи далі, у невеличкій башті над ліфтовою кабіною ми побачили відчинені двері, за якими відкривався справжній офіс. Картина була досить футуристичною, у свідомості народжувалися асоцації з каютою капітана Немо, десь на глибині безмежного океану. Натомість за дверима сидів якийсь один і працював за комп*ютером, простора кімната, полиці з книгами, аппаратура, офісні меблі. І все це – на засмічченому даху, вилізти на який можна лише через малесенькі дверцята – фіртку! Я побоювався, що персонал з цієї кімнати зробить нам зауваження. Іще 2-3 роки тому вихід на дах було суворо заборонено, усі фіртки-дверцята було заколочено, а на останньому поверсі впроваджено посаду «спеціальної тітки». Я намагався не дивитися на ті двері, про що сказав своїй компаньонці – нам треба було вшиватися з-під них якнайшвидше.
...
І це був лише початок того чудового вечора…
Доречі, тепер Ада теж носить студентський квиток фізфака МДУ. Ми впрвадили її на 3 курс. Коли ми поверталися додому, я спитав, що вона знає з фізики.
Електричний струм буває постійним та змінним.
Звісно, не так багато для 3 курсу, але ж вона сама відповіла, без підказок. Попереду у неї іще 3 роки на фізфаці, якщо перейдемо на 4-й курс Я, до речі, маю на меті підтягнути її з фізики
|
новая редакция.